Згадка про покинуті ДОТи - История - Каталог статей

Давно не переживали такої розкішної пригоди! Вражень – море! Досліджували опорний пункт «Гута Межигірська» Північної ділянки Київського укріпрайону. На згадку залишилися фотографії і кілька відеофільмів на Ютубе. Ми продовжуємо експедицію «Таємниці Лютізького плацдарму-2», організовану Музеєм слідопитів і часописом «Музеї України».

…Непомітно виникла цікава традиція. Не сидіти вдома у сонячні вихідні. Збирається весела ватага журналістів і вирушаємо у президентське село Нові Петрівці – до Музею слідопитів Володимира Даниленка. А далі…

Якось сталося так, що разом з нами до таємниць Лютізького плацдарму доторкнулися представники чи не всіх провідних ЗМІ Києва, які стали членами унікального пошукового загону журналістів при Музеї слідопитів.

Цього року ми ще не встигли розпочати сезон, лише розвідуючи різні квадрати Вишгородського району. Їздимо однією-двома автівками, прокладаючи маршрути. Цього разу до нас наївно приєднався редактор часопису «Закарпатський край» Славко Рошко з Любою. Парадно одяглися…

Збір, як завжди в Музеї слідопитів. Коротка екскурсія. Славко, несподівано для себе опиняється у ролі телеведучого власного Інтернет-каналу, а малий Ростик виступив відеооператором. Фільм, до речі, вийшов непоганим. http://www.youtube.com/watch?v=IWvKYZKCsgI

Рушаємо до опорного пункту «Гута Межигірська», що ще в сталінські часи був побудований для оборони Києва. Північ Вишгородського району.

Оглядини почали з підірваного ДОТу №551 у центрі села. Володимир Даниленко зустрів знайомого лісника. Дізнався чимало нового. Головне, нову, більш коротку дорогу.

Піднялися до знищеного ДОТу № 564. Була монументальна споруда. А вибух був такої сили, що гігантські шматки бетону закинуло досить далеко. Чомусь місцеві жителі вирішили, що руїни – краще місце для сміттєзвалища, що дуже відлякує туристів…

І потім ми поїхали «новою короткою дорогою». Заблукали конкретно. Опинилися на кручі, де збереглися траншеї. Раптово вперлися у повалену сосну. Відтягли, відрубавши кілька гілок. Склалося враження, що дорога скінчилася. Малий Ростик біг попереду. За ним кралася Нива Даниленка, а вже потім моя безвідмовна Волга. І досі не розумію, як на великому радянському лімузині там між деревами і рівчаками протиснувся… Техніка не підвела, не зважаючи на поважний вік.

Раптово опинилися біля артилерійського ДОТу № 554.

Споруда повністю вціліла. Має 12 ізольованих казематів. Було дві 76 мм казематні гармати зразка 1902 року. Обслуга – 14 чоловік. Командир мав власну рубку з перископом.

Завдяки ентузіазму історичних реконструкторів з клубу «Червона зірка», тут наведено порядок. Залізли у каземати – щось сфотографували. Без ліхтарика ніяк…

Зняли короткий відео- сюжет – http://www.youtube.com/watch?v=eXg3ptxeakQ

Пішки рушили далі.

Одноповерховий триамбразурний ДОТ № 555.

Тут теж порядок від реконструкторів. ДОТ пофарбовано у зелений колір.

Правда, усередині є сміття, якісь колоди – хтось явно розводив багаття…

Деталі тут – http://www.youtube.com/watch?v=eXg3ptxeakQ

Розібралися з дорогами. Виявилося, що сюди найкраще добиратися звернувши на просіку вздовж ЛЕП. Інакше – плутанина.

Іронічно глянувши на лаковані туфлі Славка і Люби, рушили на радянські позиції, які не встигли дослідити восени 2009.

Володимир Даниленко зібрав металодетектор. Дістав щуп, лопату. Ми накрили стіл. Підкріпилися.

Пішли вздовж окопчиків на узвишші.

Після форсування Дніпра, наші вимоталися. Окопалися, намагаючись утримати плацдарм. Німці явно контратакували. Їх позицій, правда, ми ще не вирахували. Знайшли кілька гільз від Маузера…

Минулого року, неподалік, М.К.Петров – керівник загону імені Ватутіна, при нас розкопав трьох радянських солдат. На травневі перепоховають…

Час був страшний. Вбитих повністю роздягали. Щось залишалося лише тоді, коли накривало вибухом у воронці чи окопі. Тоді шукати легше – є метал, спрацьовує детектор.

Цього разу нічого не знайшли. Гільзи. Лише Славко наштовхнувся на гніздо гадюки, яка сонно втекла під листя…

Розвели маленьке багаття. Погомоніли. Славко, не зважаючи на забрьоханість парадного взуття, захворів пошуком. Вимагає завжди брати його з собою…

Скоро рушимо знову.

До загадкових лісів Лютізького плацдарму.

Віктор Тригуб, редактор журналу «Музеї України», президент Музею слідопитів, Почесний працівник туризму України